Передмова:
Збентежений Пес.
Авторське зауваження щодо канонічності передмови.
"Будь ласка зверніть увагу, що передмова була написана 5 років тому, і русло цієї історії (та, на щастя, мої письменницькі навички також) змінилось в іншому та, як мені здається, кращому напрямі за той час, через що читання цієї передмови зараз викличе лише біль. Отож, ця передмова не є КАНОНІЧНОЮ для Пурпурових днів, і буде переписаною з нуля. Теми, згадані в передмові, будуть детально розкриті в наступних розділах, і сюжет в загальному буде незмінним"
Baurus
(Від перекладача) Як автор зазначив – передмова не відповідає подальшому сюжету, як стилістично, так і в деталях. Baurus обіцяв переписати її повністю з нуля, але на вимогу багатьох читачів вирішив цього не робити – адже більшість з них познайомились із "Пурпуровими Днями" в інтернеті і почувають певну ностальгію, захопившись цим циклом саме завдяки ній, хоч і усвідомлюють, що логіка подій кардинально змінилась. Особисто я вважаю передмову, хоч і непоганою, та все одно невідповідною подальшим подіям, тому заміню її на фрагмент оригінального твору Дж. Р.Р. Мартіна (хоч і додам елементи власне передмови в кінці для зав'язки).
Пурпурове весілля короля Джоффрі
(взято з 4-го тому "Гри Престолів" в перекладі В. Бродового)
1
– Стережіться, пане, — попередив лицар, – Король!
Тиріон вивернувся у кріслі та побачив, що Джоффрі, хитаючись і зловісно шкірячись, майже подолав відстань до нього з великою золотою весільною чашею в обох руках, з якої вихлюпувало через вінця вино.
– Ваша милосте, – лише устиг вимовити Тиріон, аж тут король випорожнив усю чашу йому на голову. Вино линуло червоним водоспадом на обличчя, наскрізь промочило волосся, защипало у очах, обпекло рану, спливло щоками і всоталося у оксамит нового жупана.
– Подобається, Бісе? – глузливо запитав Джоффрі.
Тиріонові очі пекло, наче вогнем. Він так-сяк витер обличчя рукавом і спробував змигнути, аби знову побачити світ.
– Ваша милість учинили недобре, – почув Тиріон тихі та несхвальні слова сера Лораса.
– Помиляєтеся, Лорасе, – Тиріон не хотів, щоб усе перекинулося на щось бридкіше. Лише не тут, де на них дивляться очі половини дворян королівств. – Не кожен король власноруч пошанує скромного підданого напоєм зі свого власного келиха. Шкода, що вино так прикро розлилося.
– Воно не розлилося! – заперечив Джоффрі; йому забракло тями підхопити гру Тиріона і тим зберегти бодай рештки гідності, – Нічого я тобі не подавав!
Раптом коло плеча Джоффрі з'явилася Маргері.
– Лорд Тайвін також хоче виголосити тост, – мовила юна королева, – Прошу вашу милість до столу.
– Я не маю вина! – вигукнув Джоффрі, – Як мені пити, коли немає вина? Ось дядько Біс мені й подасть. Служитиме моїм чашником.
– Матиму за честь, ваша милосте.
– Це ніяка не честь! – заверещав Джоффрі. – Ану підніми мою чашу з підлоги, негайно!
Тиріон підкорився, та коли сягнув по дужку чаші, Джоффрі копнув її ногою, вибивши подалі.
– Та піднімай вже! Ти такий же незграбний, як і потворний!
Тиріонові довелося полізти під стіл рачки, аби знайти там кляту ємність.
– Гаразд, тепер налий вина!
Тиріон забрав глека в служниці та наповнив чашу на три чверті.
– Е ні, на колінах, курдупелю!
Тиріон підняв важку чашу, питаючи себе, чи не матиме зараз другу купіль. Але Джоффрі одноруч забрав у нього посудину і поставив на стіл.
– Отепер можеш встати, дядечку!
Ноги Тиріонові підломилися, коли він намагався підвестися, вино знову трохи не пролилося. Тиріон мусив ухопитися за стільця, щоб випростатися; пан Лорас підхопив його під руку. Джоффрі зареготав, за ним - Серсея, а далі ще й інші. Тиріон не бачив, хто саме, але добре їх чув.
– Ваша милосте, – пролунав бездоганно чемний та холодний голос лорда Тайвіна. – Привезли пиріг. Маємо потребу в вашому мечі.
– Пиріг?! – Джоффрі схопив свою королеву за руку, – Ходімо, пані-дружино – там наш пиріг!
Гості скочили на ноги, заволали, заплескали у долоні, брязнули келихами, а величезний пиріг повільно плив двором на візку з колесами, підштовхуваний добрим півдесятком усміхнених кухарів. Завширшки він був зо два метри, мав хрустку золотаво-брунатну скоринку, а зсередини долинало цвірінькання та туркотіння.
Тиріон важко втягнув себе у крісло. Чого йому зараз бракувало для повного щастя, то це голубиного лайна на голові. Вино всоталося не лише в жупан, а й у підштанки; волога неприємно відчувалася на шкірі. Йому б незле було перевдягнутися… але нікому не дозволялося залишати бенкетну палату до обряду покладення на постіль. А до нього, порахував Тиріон, лишилося ще два чи три десятки страв.
Король Джоффрі та його королева зустріли пиріг біля підніжжя помосту. Юнак розмахнувся й накреслив у повітрі сріблясту дугу. Коли репнула скоринка, вихором білого пір'я з пирога пурхнули голуби та миттю розлетілися навсібіч, шукаючи собі рятунку в небі. З лав гучно залунало схвальне та радісне ревище; скрипалі та дударі на галереї заграли веселої джиги. Джоффрі схопив наречену в обійми та весело закружляв навколо себе. Слуга поставив шматок гарячого голубиного пирога перед Тиріоном і поклав на нього ложку лимонно-вершкової приправи. Голуби добре запеклися у пирозі, але йому вони смакували не краще, ніж ті білі, живі, що вилетіли геть. Санса теж не їла.
– Ви бліді, наче мертві, моя пані, – мовив Тиріон, – Вам не завадить ковток свіжого повітря, а мені - свіжий одяг.
Він підвівся, подав їй руку і закликав: – Ходімо!
Та не встигли вони рушити, як біля них знову з'явився Джоффрі.
– Куди це ти, дядьку? Ти ж тепер мій чашник, хіба забув?
– Мушу вдягнути чисте вбрання, ваша милосте. Чи дозволите?
– Не дозволю! Ти мені до вподоби таким. Подавай вино!
Королівська чаша стояла на столі, де її залишили раніше; щоб дістатися туди, Тиріон мусив видертися на стілець. Джоффрі нетерпляче висмикнув посудину з його рук і почав пити довго та жадібно; його кадик сіпався, вино стікало підборіддям.
–Мій королю, – мовила Маргері, – Нам варто повернутися до наших крісел. Лорд Аддам бажає проказати тост.
Раптом він закашлявся, випльовуючи краплі напою, але знову ковтнув вина і знову закашлявся, тепер відчайдушніше.
– Хочу побачити, кахи, як ти, кахи-кахи, подаватимеш мені пиріг, Бісе. Хочу… – його слова перервав жорстокий напад кашлю. Маргері занепокоєно подивилася на короля: – Ваша милосте?!
– Та це, кахи, вино, кахи, пусте… кахи, сухо в горлі.
Джоффрі ковтнув ще вина - чи принаймні спробував, бо весь напій вихлюпнуло назовні, коли напад кашлю зігнув його навпіл. Обличчя короля налилося червоним: – Я, кахи, не можу, кахи-кахи-кахи…
Весільна чаша випала з його рук, темне вино линуло помостом.
– Він задихається! – зойкнула королева Маргері.
Коло її плеча з'явилася її бабуся.
– Допоможіть бідному хлопчикові! – заверещала Королева Шипів голосом удесятеро могутнішим за її статуру, – Бовдури безголові! Чого ви ґав ловите? Допоможіть королю!
Сер Джеймі відіпхнув Тиріона з дороги та почав гамселити Джоффрі по спині. З горлянки хлопчака вирвався моторошний писк із хлюпанням - наче хтось намагався всмоктати річку крізь соломину - а тоді він зненацька обірвався, і це було ще лячніше.
– Переверніть його! — заревів Мейс Тирелл до всіх і нікого, – Переверніть догори дригом, струсніть за п'яти!
Інший голос заволав: – Води, дайте йому води!
Верховний септон почав гучно молитися. Великий мейстер Пицель закликав когось собі на допомогу, аби встигнути до своїх покоїв і знайти там потрібне зілля. Тим часом Джоффрі заходився роздирати собі горло нігтями на криваві клапті. Під шкірою натужилися затверділі, наче камінь, м'язи. Принц Томмен голосив і бризкав слізьми.
Він помре, усвідомив Тиріон, почуваючись напрочуд спокійно посеред пекла, що лютувало навколо. Гавкали собаки, верещали діти, люди вигукували поради - одна марніша за іншу. Половина гостей була на ногах; одні відштовхували сусідів, прагнучи краще побачити, інші пробиралися до дверей, прагнучи швидше зникнути. Малий повів очима і зустрів погляд Тиріона. Він має джеймині очі. Та старший брат ніколи в усьому житті не був такий зляканий. Але ж хлопцеві лише п'ятнадцять років.
З рота Джоффрі виривалося сухе клекотіння - то він намагався говорити. Очі його збіліли з жаху, він здійняв руку… сягнув до свого дядька чи може, вказав на нього…
Він просить мого пробачення чи гадає, що я можу його врятувати?
– Ні-і-і! – волала Серсея, – Батьку, рятуйте! Допоможіть йому хоч хтось, моєму синові, синочку…
Тиріон раптом згадав про Робба Старка. А я ще нівроку своє весілля перебув. Він озирнувся подивитися, як ся має його дружина, та навколо робилося таке, що Санси ніде не було видно. Зате на очі йому трапилася весільна чаша, забута на підлозі. Тиріон підійшов і схопив її до рук. На дінці лишилося з палець темного червоного вина. Тиріон подумав хвилинку, а тоді вилив напій на підлогу.
Маргері Тирелл трусилася у обіймах бабусі; стара втішала її словами: – Тримайся, дитинко, не втрачай голову.
Більшість музик утекли; останній сопілкар на галереї виводив щось повільне і тужливе. Унизу трапезної навколо дверей зчинився страшний безлад - гості борюкалися і топтали один одного. Гості вискакували геть, запинаючись, ридаючи, вибльовуючи вечерю та біліючи обличчями з жаху. Тиріонові запізно спало на думку, що йому теж незле було б зникнути. Коли він почув вереск Серсеї, то зрозумів, що все скінчилося.
Отепер тікай. Негайно.
Сестра сиділа у калюжі вина, колихаючи у обіймах тіло сина. Сукня її була розірвана і заплямована, обличчя - біліше за крейду. Тіло короля Джоффрі Баратеона ковзнуло з її рук на підлогу - мляве, позбавлене останнього вогника життя. Високий Септон став поруч на колінах. Голос Серсеї був гостріший за меч пана Ілина: – Мого сина отруїли! – вона озирнулася на білих лицарів, що безпорадно застигли навколо, – Схопіть його, схопіть мого брата! – наказала Серсея, – Це він зробив – він, карлик! Він та його клята дружина! Це вони вбили мого сина і вашого короля! Хапайте їх! Хапайте їх обох!
2
Він задихався, намагаючись роздерти собі горлянку; поле зору повнилось пурпурним тлом, а гортань судомилась й наче провалювалась всередину самої себе. Він потребував повітря. Він потребував повітря. ВІН ПОТРЕБУВАВ ПОВІТРЯ! ДОПОМОЖІТЬ…
Хлопець сковзнув на підлогу й виблював; огидний нестримний сморід заповнював дихальні шляхи. Він зробив глибокий вдих й відчув, як хтось допомагає стати на ноги, коли враз йому заціпило…
Я помер.
Мій зрадливий дядько отруїв мене насмерть… на моєму власному весіллі! ДОВБАНИЙ ЗРАДНИК.
І коли таємничий рятівник допоміг підвестись – король побачив, хто то був насправді. Клятий Пес! Черговий клятий зрадник, що покинув мене в час біди. Це привиди, що прийшли катувати мене й в потойбіччі!
Хлопець відштовхнув його й побіг, він мчав і мчав. Й не бачив, куди ж біжить, поки не увірвався на подвір'я, де батько… Що?
Його батько перебував на подвір'ї, сідаючи верхи, готуючись до чергового дурного полювання. А обабіч нього стояли люди… люди, котрим би пасувало давно лежати в могилах…
На подвір'ї виднілась вузенька латка води, ймовірно – залишок калюжі від дощу. Він зробив крок вперед, а потім ще й ще, коливаючись, аж поки не побачив власне обличчя в віддзеркаленні.
Молодше обличчя... я… якимось чином повернувся в часі…
Усвідомлення ситуації приголомшувало.
А тоді – він почав реготати. Й реготав. Й реготав, наче маніяк, прямо перед всіма присутніми.
Я знаю, що робитиму далі, і ЗРАДНИКИ ЗАПЛАТЯТЬ ЗА ВСЕ!
Я ВСІМ ЇМ ЗІТНУ ГОЛОВИ!