Замість FAQ - Спілкування автора з читачами

(взяте з інтернет-форума Space Battles, де Baurus викладав написані розділи)

mastigos2 запитав:

Baurus, то що там було із кришталевим містом на півночі й тим самотнім чардеревом, посадженим для нагляду на ним?

Baurus відповів:

Якщо по правді, то був єдиний варіант, котрий я вважав доступним для Джоффрі, щоб дістати Комету. Якщо коротко – розстріляти її вогняними драконами (я було думав послати його до Валірії й осідлати того чорного монстра, зловивши Комету в атмосфері, але моя муза не дозволила б це, хаха). Й мені він не сподобався. Це відводило акцент від Вестеросу, до далекої довбаної Арктики. То не було гідним місцем для фіналу. А потім я подумав… гей… як щодо Короля Ночі? Вся та схема мала сенс в межах лору Пурпурових Днів, і виродок завжди буде вести за собою найбільшу орду (й відповідно буде присутнім в найбільших битвах). Мої писемницькі інстинкти чимало в цьому допомогли. Маю звичку розсіювати невеличкі зернята наративів по тексту, щоб потім дивитись, котрі з них проростуть… або котрі з них зможуть виправдати раптові зміни сюжету в майбутньому. Той здоровенний блукач-командир з Ї-Тійської гілки сам по собі був критично важливим прецедентом (існування білих блукачів вищого рангу, з невідомими здібностями та метою). Насправді це врятувало мою дупу, як я вважаю. Або інакше, дало змогу придумати значно кращий фінал, аніж було задумано спочатку – де Геріон мав збудувати три підсилені лебедині кораблі і відплисти прямо до Арктики, перш ніж спустити на берег малу команду, що мала пробитись до Кришталевого Палацу. Самотнє чардерево було лише сюжетним ходом, котрий я використав для пояснення, чому Джоффрі та Санса побачили прибуття-конструювання Палацу крізь Чардерев-нет. Врешті-решт, та мережа бачить лише те, що бачать індивідуальні чардерева.

Croaker написав:

Чи були певні плани для Дені (Дейнеріс), фальшивого Ейгона та Ессоса окрім Навіженої Драконячої Леді та узурпатора-Тарга?

Baurus відповів:

Я довгенько залишав собі простір, але по правді – давно знав, що врешті вони стануть ворогами. Геополітичні реальності насправді й не залишали іншого вибору, як Джоффрі це й пояснив в одному розділі. Їхні базиси влади були цілковито несумісними. Навіть якби я й зміг якось це прописати, то воно вимагало б навіть більшого об'єму тексту, і залишити Дені та її драконам роль спасителів – відчувалось неправильним. Пурпурові Дні, окрім інших цілей, були історією боротьби людини проти звіра. Племені проти монстра. Тріумфу людського духу, якщо коротко. І хоча ті три ящірки-переростка могли б додати книзі певних захопливих видовищ, та я почувався значно комфортніше описуючи артилерійські обстріли, армійські маневри та щире людське завзяття. Окрім того, в читачів завжди залишалась би підозра, що врешті я здійсню розворот на 180 градусів й врешті введу їх в книгу (бо хто б так не вчинив?!), і то було для мене своєрідним грішним задоволенням – трішки брутальніше нищити їх на сторінках. Я навіть побіжно згадав можливий Тарг-зв'язок із Джоном, перш ніж наш друзяка вгатив бойове знамено Четвертого Полку дракону прямо в очницю.

redlorry написав:

Так й не завершене примирення з Джеймі завжди мені імпонувало. Це віддає гірко-солодким присмаком, так по-ланністерськи.

Вважаю, що ви мали план для Джеймі та дикого вогня, але час та сюжетні обмеження змусили вас покинути ту затію й дозволити Джоффрі розібратись із Джеймі, по суті й не розбираючись, в що якраз й віриться.

Для Джоффрі це не щось банальне, а якраз протилежне. Навіть після століть життя він не може поговорити відверто з Джеймі. Він ненавидить факт того, що в кожній ітерації Джеймі й словом не заїкається про правду, але це ж саме справедливе й для сина.

Він вирішує свої протиріччя з Робертом та Серсеєю дорослими діями та мудрістю, але проблема з Джеймі робить героя по-справжньому вразливою людиною, а не шаблонним стереотипом.

Baurus відповів:

Аж моторошно, як ви чітко вловили суть. Угу, саме так. Я хотів, щоб вони отримали шанс на відверту розмову, але це так й не спрацювало. Врешті це ідеально вклалось в стереотип ланністерівсько спілкування, сповненого упереджень та лицемірства. З дойлістської перспективи це також спрацювало як цінний стимул для Джоффрі не перетворитись на "Мері Сью" (він просто не може виглядати ідеальним перед всіма. Ніхто не може бути таким ідеальним, чи має силу Пурпуру, а чи ні). Та штука набрала "чималий пробіг" і мала б "вистрелити" якраз десь перед кінцем. Скажу так: я планував, щоб Джеймі отримав свій момент слави в ланніспортській інтерлюдії, де він картає самого себе – бо Джоффрі воюює на Півночі, поки він сам має все, про що міг бажати, в Кастерлі-на-Скелі (в той час Серсея вже майже не приховує їхній роман, до такого ступеню, що слуги ледь не бачать їх обох голими в ліжку). Тоді до нього дістаються новини про паніку в місті. Він одягає свій обладунок, накидає плащ Королівської варти й кидається в гущавину, щоб наладити порядок, де й дізнається про висадку віхтів. Інтерлюдія мала б закінчитись сценою, де він опановує себе, виструнчує спину й вирішує зібрати ополчення для опору, навіть якщо це (сподіваюсь що так) призведе до його загибелі. Хай там як, та муза не бажала співпрацювати в тому напрямі, і натомість ми отримали Томмена та його Юних Мечів.

KnightStar написав:

Маю лише одне питання: в фінальній петлі – хто саме був легатами (Тирек був легатом спочатку, але потім трибуном?), якими полками вони керували і яка їхня доля?

Baurus відповів:

Ой, дайте подумати, я маю це десь в себе записане *лазить в записах й не знаходить абсолютно нічого* Е-е-е, хай там як, Тирек безумовно був легатом в тій останній гілці, все інше, вказане мною в тексті щодо цього, є очевидною помилкою. Давайте подивимось, чи пам'ять мені не зраджує…

Лансель - (I) полк, Туманоходи (після загибелі Ланселя керуванням на низинному рівні зайнявся сам Джоффрі, і він по суті сам був легатом Першого аж до кінця твору).

Олівар - (III) Зимовбивці.

Джон - (IV) Драконоборці.

Прошу мене не цитувати, але вважаю, що Мутон керував (II) Ночеходами… чи то був Тирек? Хто б то не був, та інший вів за собою П'ятий полк (котрий, як здається, не сильно згадувався в книзі).

Райккер технічно також був легатом, але в "широкому" значенні цього слова. Він завідував всією логістикою Гвардії. Якщо чесно, то я хотів надати легатам значно більше, так би мовити, "екранного часу" в фіналі, але не зміг. Просто бракувало місця, трясця. І як я виявив, то чималий ризик – вибір персонажів на ролі.

Moatilliata написала:

Я й досі переконана, що Ї-Тійська петля була критичною в підйомі цього фанфіку з рівня "фік як фік" до рівня самостійного твору. Я це обожнювала і горіла ентузіазмом побачити, яким міг би бути новий Джоффрі, якби трапилась наступна петля, і врешті не розчарувалась.

Baurus-е, які моменти були вашими улюбленими, як для читача?

Чи були якісь події чи миті, що запали вам в пам'ять, як унікальні чи особливі персонально для вас?

Чи ви пишите згідно чіткого плану, а чи просто дозволяєте повісті еволюціонувати, як їй того заманеться? Чи може обидва варіанти водночас?

Просто додам… ви пишите чудові "духопідйомні" промови та володієте письменницьким "крещендо". Мені мурахи бігали по шкірі в багатьох сценах з книги, і я цілком впевнена, що ви, як автор, досянете блискучого успіху.

Baurus відповів:

Улюблені моменти, як для читача… дайте подумати… Без сумнівів, одним був той з Молотом Короля Роберта та рештою Королівського флоту, що проривався, ревучи, крізь ніч у супроводі палаючих каменюк, стріл й таранного удару по флоту Ейгона Блекфайєра (також відомого як Ейгон Здивований, Ейгон Трощи-судно, Ейгон Чорноглибинний та Ейгон Останній), ламаючи на друзки "його" самого, "його" армію , "його" так звану долю, принаймні порівнюючи реакції читачів на інші прикольні бойові сцени. Вважаю, що трішки додавання напруги та мінімальна редактура зробить той розділ ідеальним.

Мій король Боббі Бі (від перекл. це звична фанатська кличка Роберта Баратеона) завжди був ожилим вибухом на папері. Він неначе перехоплював всю увагу, де б я його не вставляв (навіть в останньому розділі, трясця!). Дехто розглядає його як бабія, грубіяна, негідного батька й пияка, більш гідного смерті, аніж життя. Я не кажу, що то хибна оцінка персонажу, але я значно більш зацікавлений в дослідженні його спогадів, іноді щиро дитячої радості, розуму, що фокусується на дружбі. Нумо знайдіть когось, хто був би більш повним отого що-ж-могло-б-статись-якби. Він був цікавим, і як на мене, то я завжди відчував в ньому приховані глибини, про котрі канон лише натякав. Щодо порції неприязні з боку чималої частки фанатів, через його суперечки з Недом та наказ вбити Дені – то було в цілому вірне рішення, враховуючи інформацію, котрою він володів, та світ, де він жив. Ви не можете так просто залишити в спокої претендентів на ваш трон, щоб ті побирались при дворах нейтральних (в кращому випадку) правителів. Їм як правило зносить дах через амбіції, і їх використовують як знаряддя для знищення не лише вашого королівства, але й вашої родини… і мир на початку Гри Престолів був оплачений кров'ю (принаймні війна була кривавою, маю на увазі ціну миру). Щодо робертового "стояка від ненависті" щодо Таргарієнів… трощіння грудної клітки Рейгара на Тризубі було правильним ходом для Семи Королівств, і будь-хто, котрий стверджує протилежне, є неприхованим тарго-лоялістом.

Важконароджені теми… ой, хлопці, таких було чимало. Часова петля з Літніми островами (Окскрос) була однією з таких. Гадаю, що тоді я перебував на піку депресії. Вся петля мала б бути значно довшою. Вони мали б залишатись в Королівській Гавані на більш тривалий час, і там мала бути ціла історія про те, як Санса дізналася б, з чужих слів, так би мовити, про садистичного Джоффрі, котрого її чоловік так соромився (пригадайте, Санса-в-петлях-часу ніколи не зустрічала оригінального Джоффрі, окрім дрібок хаотичної інформації, коли метафізична битва в Каркосі вивільнила прорив з бази даних, і дізналась більше лише після Битви за Світанок). Тиріон мав би дізнатись про Пурпур, за межами екранного часу, так би мовити, і тоді мав опинитись в повному лайні після підлого кроку, коли наша парочка чкурнула б геть з Королівських земель. Потім мабуть мав би слідувати цілий розділ, присвячений їхнім спробам подолати опір мейстерів, щоб викрасти скляну свічку, перш ніж нарешті вирушити до Літніх островів. А на Літніх островах… чуваки, ви й не повірите, що там мало б відбутись. Вони… гм. Ну. Кардинальна зміна. Досить буде сказати, що Ліарра мала б з'явитись на сторінках значно раніше епілогу. Угу, в них мала б народитись донечка. Котра мала б мати десь від 10 до 13 років, перш ніж білі блукачі вторгнулись на Літні острови. Вона не була б вже аж таким веселим персонажем, тренована Сансою як варг і навчена Джоффрі бойовій науці, дуже сприйнятлива, вона мала б мати якусь тропічну пташку в якості партнера. І тоді, незважаючи на всі їхні спроби якось прив'язати її до Пурпуру, вона мала б загинути, після шторму, що розтрощив би їхню яхту об нерозвідані береги Соторіосу (Літні острови впали перед навалою і вони втекли на південь). Санса мала б загинути при аварії (змусивши Джоффрі поклястись, що він наплює на всі перестороги і впише Ліарру в Пурпур, навіть якщо це означатиме видалення звідти Санси), але донька та Джоффрі не проживуть й години по тому, як їх буде заскочено ворогом. Ліарру мали б зжерти заживо віхти-бабуїни, коли джоффрин навіжений спротив було б подолано. Досить жахаюча картина, насправді. І вся наступна гілка мала б бути присвячена Джоффрі та Сансі, котрі намагались би зцілити душі від тієї травми.

Хай там як, на той момент написання я вже втомився від описів тривоги й жахів (це вимучувало з мене чимало емоцій, насправді), і просто не мав сили взятись за величезний об'єм слів, потрібних для написання тієї петлі, щоб вона читалась нормально. Сюжет також наближався до фінішу і коли настав час писати задумане, то воно відчувалось… неправильним. Зайвим. Надлишковим і не в тему. Про що я реально шкодую, бо планував це вже досить давно і читачі відверто би ридали (муахаха). Тож я просто витер всі чорновики й зосередився на написанні кістяка, котрого гілка літніх островів потребувала, щоб я міг продовжити задумане, і зараз, озираючись назад, я по-правді радий, що так зробив (бо воно мало свої плюси. По-перше, це Геріон. І остання регата на катамарані). Я був щиро здивований, що людям сподобалось те, як воно вийшло (і знаєте що, мене й досі дивує, коли читачі про це згадують в коментарях), бо моїй депресивній тогочасній свідомості воно здавалось невдалим та наполовину сирим. Може це лише через зміну кута перспективи. Були й інші складні гілки, якщо бажаєте знати більше, але саме ця затягнулась найдовше (А чи ви знали, що Джоффрі мав би навчитись справжньої магії контролю над повітрям в Асшаї від аеромансерів? От тільки не дивіться на мене такими очима, аеромантія то канон самого Дж. Р.Р. Мартіна! Менше з тим, коли я дістався того місця, то всі ідея виглядала напрочуд дурною і зайвою. Тож він просто навчався фентезійного кунг фу, хоча зараз, коли я про це думаю, то усвідомлюю, що він так майже й не використовував це вміння в майбутньому).

Чіткий план або писанина-в-темряві? (Останнє звучить значно краще, аніж політ-на-штанях (від перекл. це стала сленгові англійська фраза про нестримний політ фантазії автора), але це на мій смак). Безумовно - писанина-в-темряві. Політ-на-штанях. Вирощуваня зернят. Як хочете, так й називайте. Я мав план щодо цілого твору, як це роблять всі автори (як я гадаю), але коли надходить час писати, то це заводить мене манівцями до різних цікавих місцин, котрих я й передбачити не міг. Всі Ї-Тійські персонажі вилетіли з темряви без попередження, їхні характери та персоналії зростали самі собою з плином часу. Та й вся ї-тійська гілка була експромтом, якщо чесно (ну, практично весь твір був експромтом, окрім контуру з широких мазків, кого я дурю), й росла сама собою, коли я кидав на неї погляд. То було веселе зайняття, фанатам планування варто спробувати це й переконатись, чи це їм сподобається. Ви виробляєте своєрідний тип інтуїції, щоб вловити запах можливостей для змін сюжету, й дозволяєте музі тягнути вас за собою. Проте це видається глибоко особистим. Смішно, як функціонує творчий розум. Я пробував примінити метод Сніжинки (що зрештою є квітесенцією методу планувальників) і це було дивовижно як, від одного ранку до наступного, він просто вбив наніц мій ентузіазм до проекту. І я маю на увазі – вбив намертво, так наче муза отримала кулю прямо в голову. Цікаво, але виявилось, що ключовим фактором були персонажі. Коли я накидував чорновик персоналії, то вся затія втрачала принаду. Не було вже прихованих ходів, нічого невідомого, жодних факторів сюрпризу. Вроджені літуни-на-штанях можуть й полюбляти накидувати контури твору, але коли справа доходить власне до написання, то вся затія починає сприйматись як безкінечна шкільна домашня робота (або безкінечне написання докторської, в моєму випадку). Знову ж, я таки накидую план, проте широченними мазками.

jomar.r написав:

Сподіваюсь, що Семвел вижив, щоб опублікувати свою Срібну Хроніку (її мабуть надрукують чималим тиражем й поширять по всьому Вестеросу), тож натомість я хотів би запитати про інше: що трапилось із Мірцеллою в останній часовій петлі? Якими були сімейні відносини між Джоффом та Мірцеллою й Томменом перед тим, як Війна за Світанок стала по-справжньому серйозною? Джофф картав себе впродовж трималого часу, згадуючи про дружбу з Тиріоном, Сандором та Джоном, але після пост-Ї-Тішної гілки, де Мірцелла була найважливішою особою для Джоффрі, вона ніби випала геть з цієї історії.

Baurus відповів:

Відносини Джоффрі з його суроженцями в кінці книги завжди слідували звичним шляхом (принаймні з моєї точки зору, не певен, наскільки добре зміг це передати в тексті). Не було відкритого признання, але натомість це було поступовим зростанням, коли Джоффрі давав їм спокій, із кількома продуманими діяннями і загалом - поведінкою, притаманною дорослій людині, і вони поступово починали зближатись з ним. Я шкодую про те, як Мірцелла випала з історії після Ї-Ті, спочатку передбачалось, що вона матиме значно вагомішу ролі, але, ну що ж. Пізніше вона більше перетиналась із фрейлінами (дівами-цілительками) Санси, аніж фігурувала в конкретних джоффриних схемах (хоча Санса так ніколи й не відсилала принцесу крові на Північ. Скоріше за все вона перебувала в безпечнішій логістичній точці, на кшталт Ріверррану чи Солеварень, наглядаючи за справами й показуючи коронну підтримку в операціях постачання та польових госпіталях навколо Річкових земель).

TheTJ написав:

Тут були згадки по не-необхідні компоненти Пурпуру, котрі були розкидані хто зна де по світу і вважались недосяжними, або й некритичними. Де знаходились якісь з тих, придуманих вами, про котрих ви можете розказати, й не важливо, чи мав Джоффрі намір їх шукачи, чи й не мав?

Baurus відповів:

Модулі Пурпуру завжди передбачались як містичні й дуже "рідкісні", й відповідно могутні саме через це. Одним, з котрим я насправді мудрував, було те, що могло приєднати когось до часової петлі, так би мовити. Не таким чином, як Джоффрі та Сансу, але можливо у вигляді детальних снів, котрі мали б затоплювати свідомість звичайної, "не-петельної" особистості, чи щось таке… Іншим мав бути той, що дозволяв якось маніпулювати погодою, на противагу силі Блукач-бурі (й щоб підживлювати безкінечне скандування "Штормового короля!"), але врешті-решт мені значно більш до вподоби стало віддати цю роль побічному ефекту Живої Пісні. Було й кілька інших, але… чоловіче, це було п'ять років тому. Більшість вже забуто. Спочатку я планував включити в цю історію більше подій, тож відповідно розвивав сюжет. Але коли настав час й справді додавати їх до тексту (трішки пізніше за петлю з Чорноводними цехами, гадаю тоді), то стало очевидно, що просто не лишається місця, щоб вчасно закінчити працю, не розтягуючи її занадто й не ведучи сюжет в напрямі крінджу.

Durabys запитав:

Що трапилось з Еуроном Грейджоєм та відповідними сюжетними ходами?

Якщо я правильно прочитав останній розділ, то це означає, що фінал є відкритим (Безсмерття/Боговознесіння чи Золотий Вік)?

Чи вибір для Санси й Джоффрі – піти "досліджувати мультивсесвіт Пурпуру замість творення Золотого Віку у Вестеросі" – задумувався як зручний сюжетний хід для авторів фанфіків, як стартова позиція, для продовження пригод вашого Джоффрі у власних творах?

Baurus відповів:

На ранньому етапі Пурпурових Днів для Еурона передбачалась значно більша роль в книзі. Його зустріч із Джоффрі в моряцькій гілці передбачалась як натяк на майбутні події; головне як непередбачувана загроза, котра може зловити його будь-коли, як тільки він наважиться перетнути Вузьке море. Пізніше в фанфіку проблема Еурона вирішувалась би в звичному джоффриному стилі, аж до останньої часової петлі. Та потім персонаж просто випав мені з пам'яті. Те, як серіал показав його, залишало неприємний післясмак, як на мене (незважаючи на те, що персонаж насправді кілька разів мені імпонував, бо видавався єдиним героєм за всі два останні сезони, котрий вмів повеселитись на повну. Ну знаєте, щиро пореготати? Навіть коли й робив це, вбиваючи людей, але, гм, то й так не справжні люди, як-не-як. Картонні персонажі, халтура). Ніяк не виходило знайти вірне місце, щоб вставити його в плин подій в фінальній частині, а без певної передісторії це виглядало б якось по-дешевому. Справа в тому, що Еурон був паразитом, котрий жирував серед хаосу, наче варварсько-чаклунська версія Мізинця. І у випадку Джоффрі, котрий затоптував вогні ще до того, як розгоралась пожежа (й затоптував у такий видовищний спосіб) – той персонаж й не мав, на що опиратись, насправді. Отже він отримав пониження статусу до звичайного пірата, котрий захоплювався зловісними пророцтвами і котрий врешті вирушив на далеку північ, шукаючи способу викрасти силу Комети собі. Решту війни він та його команда провели на кораблі, нарізаючи кола навколо полярної шапки в якості віхтів, аж поки не почули Переможну Пісню і їхнє прокляте існування врешті закінчилось.

Звичайно ж, якщо бажаєте використати Джоффрі та Сансу з Пурпурових Днів для власного фанфіку, то прошу дуже ;D

Samarkand написав:

Ймовірно Еурон огинався десь поблизу. Але його махінації потребували вже існуючого хаосу, як опори. Він не в такій позиції, як Варис чи Бейліш, щоб починати поширення корупції зсередини. І коли Джофф та Санса зміцнили знання магії, то його здібності древовидця вже не могли зрівнятись із тим, що вони вивалили на гральну дошку.

Мабуть його занапастила якась стороння сила за межами екрану… і сюжет в цілому нічого від того не втратив.

Baurus відповів:

Кумедний нюанс щодо Еурона; передбачалось, що він мав з'явитись якраз перед Кришталевим Палацом, перш ніж вся та подорож полетіла в смітник. Але не так, як це можуть собі зараз уявляти читачі. Прямо посеред снігової бурі, коли герої просувались до цілі, їх було атаковано дуже незвичним віхтом, закутим в лати з валірійської сталі, ще й з латкою на місці ока. Після вбивства мерця Джоффрі та Санса мали б почухати собі голови, знизати плечима й рушити далі. Того чоловіка тягнуло до потойбічної магії, наче метелика до вогню, але Комета перебувала в значно вищій лізі в порівнянні з його силами. Якби він зміг якось дістатись живим до Кришталевого Палацу й провести якийсь напів-сирий ритуал, то Цикл все одно розчавив би його, як муху. Могутніші цивілізації, значно краще озброєні "сюжетною бронею", намагались зробити щось подібне й гинули в спробах.

Exhausted написав:

Вітання із закінченням, Баурусе. Якщо ви не проти, то я запитаю, яка мова є для вас рідною? Я чесно не зауважував, що то не англійська. (Чимало англомовних вроджених носіїв надзвичайно невмілі в ній, тож я не чіплятиму ярлики).

Baurus відповів:

Іспанська. Я з тих країв, котрі Неруда (здається то був він?) називав мечовим поясом Латинської Америки (Чилі).

ManwithaPlan113 написав:

Це було більше, аніж просто чудовий досвід. Це вдруге, коли я бачу, щоб хтось провів п'ять років у праці і врешті закінчив почате, насичуючи сюжет й створюючи видовищний фінал для чудового фанфіку. Моє шанування автору.

Я дуже, дуже бажаю дізнатись, що ви думаєте про декілька конкретних джоффриних петель, про те, як його пам'ятатимуть після смертей (наприклад як тоді, коли він бився на двобої з довбаним драконом, під час однієї з перших "ідеальних спроб"), переважно тому, що бажав би побачити епілог і "що буде далі", щось таке.

Baurus відповів:

Петля Чорноводних цехів? Його ім'я вже буде згадуватись як жива легенда (недовговічна, адже та часова лінія була цілковита вграна в дупу, через неминучий прихід блукачів). Дені тоді була цілковито несповна розуму: примхлива, параноїдальна, мстива. Ейрис ІІ з драконами. Як тільки Королівська Гавань була взята "під контроль" (насправді наполовину знищена), вона мабуть полетіла б геть, палити на попіл Західні землі… хоча загибель двох її драконів також могла б занурити її в майже коматозну депресію, адже вони були важливою часткою її зв'язку із реальним світом. Вважайте так - шанси були 50 на 50. Так чи інакше, десь за рік блукачі все одно би знищили королівства.

+CallMeIshmael+ написав:

Фантастичне закінчення епічної саги. Але певні питання (принаймні для мене) залишились без відповідей. В тому всесвіті взагалі існувало пророцтва Маггі-Жаби? Бо якщо ні, то якою була причина серсеїної щирої ненависті до Тиріона? Чи було "кохання" Джоффрі й Санси реальним почуттям, а чи існувало лише тому, що Цикл потребував дитину, народжену від них? Чому Джоффрі так ніколи й не вивчав жодної магії, окрім наданої йому Пурпуром? Чи може на Планетосі магічний дар яскраво горить лише серед жіночої статі, а чоловіки більше схильні до містичних бойових мистецтв? Чи в тому всесвіті немає життя через природні причини – а чи Тиша систематично знищує все розумне життя в космосі, перш ніж повернутись назад до Планетосу? Чи той сигнал SOS, збудований расою Глибинних, й досі випромінює в космосі, а чи він цілковито зупинився після знищення Тиші, і якщо ні й він досі працює, то чи відбудеться візит якихось інопланетних істот на Планетос, в ближньому чи віддаленому майбутньому?

Це всі питання, котрі зараз спадають мені на думку. Пробачте, якщо на певні з них ви вже відповідали.

Знову ж, дякую вам за цю чудову подорож.

Baurus відповів:

Пророцтво було реальним (чи нереальним, в залежності від ваших уподобань), як в каноні, так й в Пурпурових Днях. Різниця полягає в тому, що "Пурпурний" Джоффрі був непередбачуваним фактором, саме існування котрого викидало всі пророцтва на смітник. Механізм часових петель й сам по собі був машиною по ламанню пророцтв, котра множила ймовірні потенційні версії майбутнього мільйонами. Спроба знайти сенс не лише в "нормально-часовому" пророцтві, але й мульти-часовому поточному пророцтві – була затією, практично недосяжною через недосяжність потужностей обчислення. Глибинні були окремим винятком, котрі використали суттєвий відсоток свого магічно-індустріального комплексу, щоб зробити те, що й зробили. Можливо, як би Діти Лісу перебували на піку своєї цивілізації в час джоффриних мандрів, то могли б якось вловити сенс у самій ідеї (як на мене принаймні, бо ті їхні термінали магічного інтернету а-ля Чардерево-нет були жахаючими штуками). Отже, самі по собі одиночні провидці, на кшталт Бенерро чи Маггі (якби вона оголосила пророцтво Серсеї "після" того, як Джоффрі попав в петлі) не мали й шансу знайти в цьому раціональне зерно. В цілому, щоразу як Джоффрі розплющував очі в Червоному Замку на третій день після смерті Джона Аррина – тепер вони передбачали пророцтва майбутнього в альтернативній часовій лінії, не їхній власні.

well_fed_polarfox написав:

Не думаю, що світ Пісні Льоду та Полум'я мав канонічне ім'я, але особисто я віддаю перевагу назві "Планетос", а не "Земля".

Baurus відповів:

Як на мене, то ця назва завжди пасувала краще. Ніхто ж не вважає, що Ессос та Вестерос – дивні назви, окрім того, що вони є радше "очевидно названими" версіями наших континентів (від перекл. Ессос і Вестерос є аллюзіями на англійські слова East і West, тобто схід та захід). Лише тоді, коли люди звернули мою увагу на це в коментарях, то я перестав вживати цю назву, натомість вживаючи звичні "світ" та "земля" (з малої літери). Кожен має свій смак, гадаю.

(від перекл. Я й далі вживав "Планетос" в тексті. Ця назва співзвучна місцевим географічним топонімам і в загальному ідеально підходить для тієї планети, імхо.)

Mulman написав:

Вважаю, що моментом, коли все змінилось, було те, коли Джоффрі видерся на гору. В стількох інших історіях про часові петлі персонажі просто залишаються в звичних місцях, намагаючись виправити стан речей або й просто займаючись фігнею, бо "уррра, жодних наслідків!". Але ви зробили дещо, чого я ніколи раніше не бачив, створили персонажа, котрий працює над собою, змінюючи самого себе через долання складнощів.

Baurus відповів:

Угу, я мав потребу підживити сюжет зміною місцевості та персонажів. Інакше – для чого ж писати взагалі? Аспект страждання фігнею був тим, з чим я мав проблеми. Це може спрацювати одноразово чи в побічній гілці, інакше той хід вкраде в твору всю суть. А якщо твір не має суті, то для чого ви взагалі будете його читати?

Mulman написав:

Якщо, в якомусь неймовірному випадку, цей твір буде екранізовано чи навіть анімовано, то він перетвориться на живу класику. Тут є стільки непізнаних світів, котрі, я б хотів, ми всі могли побачити… проте, щоб зберегти ваш здоровий глузд та письменницьке вміння, я насправді й не прошу про це, бо й те, що ми отримали – це шедевр.

Baurus відповів:

Я також фантазував про анімований серіал по Пурпурових Днях, хаха. Він мав би бути мальованим в прикольному, проте звичному анімешному стилі, і коли події підійшли б до Ї-Ті – стиль мав змінитись на мінімалістичний, з гладкими переходами барв, наче як в "Самурай Джек". Іноді під час боїв на екрані з'являлись би декілька панелей з різними ракурсами, П'ять Фортець палали б на фоні в чорно-червоних тонах, а стріли б летіли блискавками над ними, наче сонячні промені… *зітхає*

Mulman написав:

Маючи таку неймовірну силу, гадаю, можливо Санса та Джоффрі могли б скопіювати самих себе в часі, знову, й прожити Золоте Життя без всіх тих поневірянь, можливо вони б пожили в світі, де Джон став би Таргарієном, і дали б чуваку певні підказки, або спробували якось навернути Дені на кращий шлях.

Baurus відповів:

Досить давно вже було задумано, що фінал якось буде пов'язаний з сюжетними лініями Джоффа та Санси, як вони прокидаються в своїх стартових точках, але вже не маючи перед собою загрози блукачів, що залишало б їм можливість на ідеальне мирне життя. Але це крало б занадто багато цінного в решти персонажів і закінчилось би занадто близько до тропу (від перекл. - сюжетно-літературного стереотипу) про "Статус Кво є Богом", котрого я ненавиджу. Тож з цієї та інших причин я відкинув таку можливість.

Mulman написав:

Ваша проза показувалась у всій красі, коли ви торкались потойбічного та нереального. Наче як в тій глибокій каверні на острові з відповідями. Існує стільки історій з часовими петлями, де початок цілком відкритий, й чинником виступає магія, боги чи навіть набуті здібності. Ви, звичайно ж, не вдовольнились напів-мірами і натомість сконструюювали власну міфологію, щоб мати достатньо місця для польоту фантазії. Браво!

Baurus відповів:

Вважаю, що звичний спосіб, котрим починаються "часопетельні" фанфіки, є надзвичайно яскравим прикладом самосаботажу. Це вбиває все відчуття чуда, таємниці, чи й тривоги. "Привіт, це Вася Пупкін. Подивіться, яким прикольним та могутнім я є. Також мені начхати на вас, дурних смертних. Але також я запрошую вас в цей світ (часову петлю, як варіант), задля моєї власної втіхи, тож веселіться". Все стає значно гіршим, коли Вася Пупкін прямо заявляє, що смерті нічого не вартують, бо ви (вставлені персонажі) "просто повернетесь у свій початковий світ/петлю". Це не залишає місця для фантазії читача, для спекуляцій. Воно вбиває інтригу… і т.д. Забагато дурнуватої відвертості від бога, показаного в звичній людській формі. Я не кажу, що кожен письменник, котрий бавиться з часовими петлями, має розливатись потоками лірики про фрактали та рекурсії за межами сприйняття смертних; але це може бути непоганою ідеєю – додати трішки зловісності в початок вашого творіння. Або принаймні трішки таємничості.

Judeu написав:

Було сказано, що Імператор не відігравав вагомої ролі в кінці книги. Маю на увазі, що як на мене – Джоффрі умудрявся знаходити друзів по всьому світу в інших петлях, тож він міг би скликати їх в момент потреби. І це ж очевидно, що сансина наставниця (не можу пригадати її ім'я) та Імператор могли б зіграти роль відвернення уваги під час того фінального бою.

Baurus відповів:

Я планував появу когось із східної гілки в фіналі, на додачу й з побіжною сценою на кшталт "О боги, наш король ідеально володіє ї-тійською, якого…". Та знову ж, час та проблеми з об'ємом тексту вбили ту затію. Я бавився з ідеєю про купку пластунів Фортеці Світанку й споріднених персонажів Ї-Тійської гілки, що сіли на корабель, пливучи на схід, й щоб магічно створені Вайулом вітри пронесли їх по всьому Сутінковому морю (від перекл. аналогу Тихого океану Землі), перш ніж прибити до узбережжя Вестеросу, але то була мертворожденна ідея. Не було сенсу посилати треновані війська в таку навіжену експедицію (і що б це дало Джоффрі навзамін? Чергову дрібку досвідчених застрільників-ветеранів?). Й це не було б захопливим моментом. Значно ймовірнішим було б додати Суула та його крилатих списників в Битву за Світанок, як рятівне підсилення в останню мить, але врешті-решт, враховуючи природу самої гілки Другої Світанкової війни, я визначив, що більш логічно-втішливим й відповідним до наративу буде віддати лаври переможців лише вестеросцям (хоч і з вкрапленнями окремих загонів добровольців з-за кордону). Окрім того, було б дивним, щоб Жовтий Імператор не мав потреби в Махілі Суулі та крилатій гвардії Каркоси у власній війні над Сухою Безоднею.

Fossilds написав:

Мабуть я повторюю чиїсь слова, але просто хочу сказати – як би я не хотів зустріти в тексті Ліарру та отримати довшу пост-Окскроссову петлю (там стільки можливостей!), та то було чудовим вибором, вирізати все те з книги.

По-перше, ваше психічне здоров'я є головним приорітетом, і по-друге, такий брутальний удар під дих був би останнім, що Джоффрі та Санса потребували, перш ніж зійтись в двобої з білими блукачами. Я не певен, чи хтось (включно з читачами) могли б оговтатись від такого удару, це спрацювало б постійним гальмом для повісті, особливо через те, що, як я певен, Ліарра була дуже складним персонажем. Одною чудовою штукою в часових петлях є те, що – байдуже, хто помре, та найкращі персонажі продовжать з'являтись й далі, просто в наступних петлях. Смерть Ліарри негативно би влинула на цю перевагу.

Baurus відповів:

Ага, це спрацювало б як підступний заборонений прийом. Хоча, мушу виправдатись – в часи "сучасного" фіналу мала б бути сцена, де старша версія Санси призналась би Джоффрі, що вона вагітна (як те було в епілозі), і там би прозвучав натяк на те, що, можливо, джоффрин останній бій проти віхтів-бабуїнів, коли він готував ритуал, не пройшов безслідно, і якась частка сутності Ліарри досі залишається в Пурпурі, і врешті вона реінкарнує в цій дитині.

Hypersonic написав:

Вибачайте, якщо на це питання вже була відповідь, але чи існує якась додаткова передісторія виникнення Комети та зброї (зброй), котрі з нею борються – котру ви придумали, але так і не знайшли способу вставити в книгу?

Baurus відповів:

Можу сказати із впевненістю, що не існує інших аналогів Червоної Комети, котрі блукають галактикою і стерилізують заселені світи. Місія Червоної Комети була нерозривно пов'язана із Пленетосом (хех). Це, а ще й факт того, що сигнал SOS від Глибинних так ніколи й не отримав відповіді, впевнено вказує, що є щось унікальне в самому Планетосі та його можливості породжувати розумне життя і Пісню-акомпанемент.

SometimesThessalar написав:

Якщо ви й досі відповідаєте на питання, Baurus-е, то я маю одне щодо часових рамок. В тих ранніх петлях, скільки часу Джоффрі міг витратити на свої забаганки, типу навчання в Старомісті, чи в плаванні разом з іббенійцями, чи в підйомі на Місячні гори? По логіці того всесвіту, як довго він перебував в Ї-Ті? Чи був якийсь стабільно визначений проміжок часу між смертю Джона Аррина та завоюванням Вестеросу білими блукачами у випадку, коли Джоффрі не втручався в плин подій? А від того місця, наскільки довше їм доводилось поширюватись Ессосом, Літніми островами й більш віддаленими регіонами?

Baurus відповів:

Буду писати по пам'яті, тому не сприймайте це як цитати )). Ранні петлі з навчанням займали 1 рік в Цитаделі +- декілька місяців, в залежності від того, коли Роберт давав дуба, або від того, як швидко все сходило на пси перед його смертю. Потім слідував рік блукань Вільними Містами, де він займався всім підряд. Джофф навчився малювати в тих петлях, здається (хоча ніколи й був добрим художником), а також вивчав всякі штуки, пов'язані з мореходством, торгівлею, мистецтвами, може й додатковим бойовим тренуванням в якості найманця, і т.д. Схема наступна – 1 рік навчання, 1 рік канікул. Він вкорочував собі віку в кінці того другого року й повертався до Цитаделі, навчаючись під крилом того чи й іншого мейстера.

Він провів лише одне життя, плаваючи на китобійному судні разом з Артом та рештою іббенійців, але то було довше життя, аніж зазвичай. Декілька років. 4 чи 5, мабуть так. Ї-Ті було рекордом для Джоффа. Гадаю, що він ніколи більше не жив так довго одним життям. То було… 10 років, десь так? Може й трошки більше.

Часові рамки білих блукачів… ну, це вже складніше, тут все відносно. Вони, як правило, з'являлись на люди десь на 7-9 рік по смерті Джона Аррина, і їм займало ще десь із рік, може й півтора роки, перш ніж блукачі розходились на повну. До того часу блукачі вже завойовували Браавос (насправді місто вимирало радше від голоду, перш ніж Інші прибували й перетворювали всю місцину на некрополіс, на кшталт К'Дату) і Пентос (котрий ще тримався більш-менш гідно, аж поки блукачі не починали вторгнення; тоді місто не притримувалось й двох днів), а також починали вторгнення до Тьох Сестер (спершу Тирош, потім Мір, і врешті Ліс). Глибше в Ессосі – Квохор тримався десь на рік довше, аніж приморські Вільні Міста (вони, разом із Дотракійським морем, зазвичай вже давно вимирали, перш ніж черга доходила до Літніх островів). Не думаю, що згадував навіть побіжно, як боровся Волантіс, але вони зазвичай тримались досить вдало, аж поки… ну, врешті й їх перемагали. Волантійці мали вмілі польові армії, хороше ядро з ветеранів і вдало розміщену серцевину держави, звідки отримували провізію й тримали оборону. Але коли насувались орди віхтів, то їх було не спинити, особливо після того, як блукачі збирали врожай в Дотракійському морі. Проходили декілька хвиль, що закінчувались величними битвами, і тоді практично весь басейн Ройни був захоплений за раз. Першими падали сільські околиці, за котрими досить швидко (десь з місяць часу) слідував й сам Волантіс: останні зі "старої крові" + втікачі вигравали кілька зайвих годин життя за Чорним Муром.

Після завоювання більшості континентального Ессоса (на той час Ї-Ті вже була на дві треті знищена, а Ленг повнився біженцями. Вайул міг чи й не міг досі обороняти Каркосу, тут вже як карта ляже) блукачі починали готуватись до вторгнення на літні острови і навіть на Соторіос, де плямисті люди намагались відповісти на питання "Що було б, якби у В'єтнамській війні воювали зомбі?" Загалом? Від 11 до 13 років по смерті Джона Аррина, максимум. Залежить від багатьох факторів, включно з тим, як загине Вестерос. Моїм улюбленим козирем в цьому плані був Станніс. В окремих рідкісних випадках, Станніс примудрявся криваво завоювати трон (зазвичай за допомоги Півночі й Річкових земель, коли це траплялось, завоювавши Західні землі), але прибуття фальшивого Ейгона зводило все нанівець, коли дорнійці починали повстання. Він втрачав Королівську Гавань, а потім північани повертались додому, щоб захистити Північ від залізняків… та інших. В той час Простір воював з Ейгоном та дорнійцями, Штормові землі нагадували купу гною, як і Долина, в залежності від того, що траплялось з Мізинцем в тій часовій лінії. Дені та її три дракони робили все навіть гіршим, але вона не вбивала Станніса, вона йшла прямо по душу несправжнього Ейгона. Станніс проводив решту свого (незвично успішного) життя, консолідуючи Західні землі й намагаючись втримати Річкові більш-менш вкупі, що не було простим завданням, бо королезамці коливались під загрозою драконячого полум'я. Отже, іронія долі, якщо Станніс не гинув і не сидів на Дракон-Камені, то блукачі зазвичай вбивали його десь біля Ріверрану.

Athor023 написав:

А я хочу запитати, як житиме решта персонажів? Ви згадували мимоходом про життя Джона, але як щодо деталей?

Як думаєте, що станеться в майбутньому; чи він прийме участь в управлінні новим Вестеросом чи відіграє роль в тренуванні й посиленні армії Вестеросу?

Кого він знайде собі за пару? Як щодо Сандора, Тиріона, Джеймі, Робба, Семвела, Андона, Олівара чи інших?

Як зміняться відносини поміж різними культурними суспільствами на Планетосі; після перемоги над Тишею, чи це не змусить ї-тійців розглядати Джоффрі та Сансу як еквівалентів їхніх власних богів?

Baurus відповів:

Джон? Тут все цілковито відкрите для уяви. Всі варіанти реальні. Може він вирішить присвятити життя армії, переконатись, що Королівська Гвардія й надалі існуватиме як інституція; стане реформатором механізмів прийняття сигналів, безпеки, доктрини, й таке інше. Може він врешті одружиться із представницею великого дому (він має престиж, й не важливо, байстрюк чи ні, плюс, як ви знаєте, він має ЧИМАЛО політичних зв'язків). Все це відкрито для інтерпретацій. Проте скажу наступне: спочатку я планував дуже розпустну інтерлюдію у Вінтерфеллі.. за участі Семвела Тарлі та Маргері Тирелл. Сем мав би запитати її, чи вона певна, що Еддард та Оленна – то діти Робба, на що вона б відповіла, що так. Тоді вони б погодились розірвати відносини, щоб не наробити шкоди. Проте я вирішив цього не писати. Чи то й досі є каноном? Чи загартований воїн-мислитель Семвел, великий син літніх полів Простору на Півночі, матиме інтрижку із збентеженою Маргері, викинутою геть на Північ практично лише згідно політичних міркувань? Це питання я також залишу відкритими )))

Marcus_Virgil запитав:

Що було серед найбільших літературних впливів, особливо коли це стосувалось того, як ви уявляли та потім записували Пурпурові Дні? Ви ж згадували про любов до творів про подорожі в часі, що самоочевидно: що було певними видатними прикладами, чи в фантастиці, чи в фаніфках?

Baurus відповів:

Ох, чоловіче, їх чимало. Забагато, щоб всі вказати. Якщо вже вибирати, то одним із них були "Кошмари Майбутнього Минулого", фанфік про часові подорожі Гаррі Поттера, де Гаррі по суті є єдиним кононічним персонажем, котрий пережив волдемортову війну в Британії (піррова перемога добра, хоча вся країна лежить в руїнах, нагадуючи собою Берлін в кінці війни). Він страждає від пост-травматичного синдрому і суїцидальних нахилів, і врешті вирішує ризикнути всім в спробі відіслати свою свідомість в минуле у власне 11-річне тіло за пару днів до початку саги. Я по-справжньому люблю той фанфік, і розвиток персонажу Гаррі - ветерана війни, що інкогніто намагається влитись в Хогвардс, котрий горів в нього на очах – насправді добре прописаний, і точно є джерелом нахнення для Пурпурових Днів (Редаговано: Пару слів попередження, здається фанфік не дописаний. Так, все ж він багато для мене вартує). "День Бабака" (фільм з Біллом Мюрреєм) був також очевидною відсилкою, "На межі майбутнього" (фільм з Томом Крузом) теж, проте я не певен, чи останній насправді вийшов на екрани до початку написання Пурпурових Днів. Поки нічого іншого на думку прямо зараз не спадає, проте я певен, що було ще щось. Моя любов до персонажів, котрі знають про світ більше, аніж мали би, і котрі мусять зливатись з оточенням й не відсвічувати на радарах, виконуючи свою місію, є старим улюбленим тропом для мене. Гадаю, що сага про Safehold також чимало вплинула, перш ніж Девід Вебер пустився берега із сюжетом.

Tealg15361 написав:

Мушу запитати, чи та "недолугість" з Петлею про ГЛИБИННИХ трапилась, бо ви хотіли інкорпорувати ті ідеї в свої майбутні роботи, чи тому що ті ідеї ніколи й не розвивались за межами згаданого в тексті?

Baurus відповів:

Трошки так і трошки так.

Tealg15361 написав:

Друге питання, щодо жанру; що спонукало вас написати Петлю про ГЛИБИННИХ (глибоководні, природа/походження Циклу та Пурпуру) в жанрі та тонах, цілком відмінних від звичних нам по Грі Престолів?

Baurus відповів:

Дрібки знань та "пасхалки" про Глибинних насправді є справжнісіньким каноном в світі Дж.Р.Р. Мартіна (котрий й сам є великим фанатом Лавкрафта, повірте на слові, якщо вам недостатньо було згадки про "Каркосу", лол), хоча інформації про них є небагато. Більшість людей, знайомих із самим концептом, вважають, що вони є якоюсь зловісною прадавньою расою, котрі, можливо (а можливо й ні) якось ментально контролюють залізорожденних (що акуратно залагоджує "логічну діру" в сюжеті, коли згаданих залізняків ганяють всі кому не лінь), або інакше – що ця раса давно вимерла, але колись, тисячі років тому, відігравала якусь важливу роль. Як на мене, то я досить швидко зрозумів, що Джоффрі потребуватиме певної допомоги в розшифруванні всієї загадки – і свідоме обертання тропа, що зробило Глибинних насправді "добрими хлопцями", добряче веселило мене. Маєте рацію – вони цілком належать до іншого стилю та жанру, аніж Пісня Полум'я та Льоду… Предтечі (безвідповідальні, зловісні, добрі чи доброзичливі, без різниці, які саме) загалом є тропом наукової фантастики, і я вважаю, що саме звідти я почерпнув своє натхнення щодо них. Пригадується Mass Effect в першу чергу, трішки Safehold-а (про що я вже побіжно сьогодні згадував… при чому сам забув про ту серію десь на шість років, лол). Ймовірно й Halo. Треба трішки це обдумати.

FenrirWolf запитав:

Маєте щось на думці – що сталось із Глибинними? В розділі, коли Джоффрі нарешті навів контакт із ними, вони сказали, що вимерли задовго до настання Довгої Ночі. Також питання – чи серед їхнього виду з'являвся носій Пурпуру, а чи хто-б-то-в-біса-не-був винищив їх ще до початку активації першої стадії Циклу?

Baurus відповів:

Причиною загибелі їхньої цивілізації був філософський вибір, а не щось, привнесене з-назовні. Це все, що я можу додати. В їхню епоху не були активовані ані Цикл, ані Пурпур.


(від перекл.) Статистика переглядів цього перекладу на сайті насправді вражає - хоч він й робився в першу чергу для україномовної аудиторії, та в останні півроку відбулась справжня лавина переглядів від читачів, котрі (принаймні згідно їхніх IP-адрес) заходять з Киргизстану, США, Росії, Румунії, Білорусі, Індонезії, Канади, й добрих двох десятків інших країн. В окремі місяці кількість переглядів від читачів з РФ переважає українські (наприклад в березні 2021), а в інші - лідирують читачі з США, котрим в спину впритул дихають читачі з Румунії, перегнавши українців (в лютому 2021). Особливо потік переглядів виріс після того, як Rilby, автор російського перекладу Purple Days на ficbook, разом із напарником Wertyhvost kaleniy взяли вимушений самовідвід (хоч їхню справу й продовжили Олег Исправляющий в спілці з DarkGrach, бажаю їм успіху).

Шановні читачі - щиро вам дякую, адже цей фанфік заслуговує на всесвітнє поширення (й мова тексту відіграє в цьому випадку другорядну роль). Найближчим часом я збирають грунтовно повторно пройтись по всьому об'єму тексту й виправити всі (так, всі ті тисячі, щоб їх коні грали, трясця) помилок й одруків, а також переважну більшість стилістичних незугарностей (наскільки мені стане літературних сил). Маю підозру, що чимало з вас читає українську адаптацію в google-перекладі, котрий хоч й суттєво покращив якість авто-перекладу за останні десять років , проте досі допускає прикрі помилки (ну що ще можна очікувати від бездушної машини?) - хоча іноді переклад "hordes of wights" як "орды тряпкой" (гугл плутає слова "віхт" та "віхоть") викликає щирий сміх та додає чимало часу до тривалості життя.

В загальному - дякую вам, gracias, дзякуй, thank you, спасибо, merci, рахмат, mulțumesc, terima kasih, paldies, გმადლობთ, хвала вам, danke, dziękuję, 감사합니다, Þakka þér fyrir, जी शुक्रिया, teşekkür, рақмет сізге, salamat, obrigado!